(без теми)
Сумно,коли стосунки наближаються до межі... Ні, навіть не межі, а прірви. Коли обоє розуміють, що це кінець, але нікому не вистачає сміливості визнати це. Коли вони хапаються, немов за чарівну соломинку, за найменшу можливість знов роздути вогонь, який ще зовсім недавно так яскраво палав... Життя стає самообманом. Усвідомлення того, що більше не буде так, як колись отруює існування. І набагато легше одягти рожеві окуляри і тішитись власним ілюзорним світом, де все так, як хочеться...
Він все ще пригортає Її до себе... керуючись силою звички, а не теплими почуттями...І сидячи в його обіймах Вона десь далеко... там, де немає місця для Нього...
